Переживши важкі бої, втрату побратимів та наслідки контузій, після повернення до цивільного життя Олександр Фокін знайшов новий сенс у роботі з дітьми. Фізкультура стала для нього не просто професією, а можливістю знову відчути себе потрібним суспільству.

ВІД СЕЛА ДО ПЕРЕДОВОЇ

Олександр Фокін народився 31 травня 1995 року в селі Рибаківка, де минули його дитинство та шкільні роки. Згодом була військова служба — досвід, який назавжди змінив його погляд на світ. Знання Олександра як санітарного інструктора з реабілітації, масажу й фізичного здоров’я ставали в пригоді під час допомоги побратимам, але навіть фахова підготовка не могла вповні підготувати до випробувань передової.

Повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року стало для Олександра, який на той момент служив прикордонником, переломним днем. Він без вагань став на захист України. Одним із найважчих етапів його служби стали запеклі бої на Бахмутському напрямку — зокрема в Часовому Яру та Іванівському, де щоденними реаліями були руйнування, щільні обстріли й атаки ворожих безпілотників.

Перед кожним складним виходом на позиції Олександр залишав телефон і документи, адже не знав, чи повернеться із завдання. А коли телефонував коханій, намагався говорити максимально спокійно, аби не спонукати її до тривоги. Шлях до позицій пролягав через заміновані ділянки й палаючі населені пункти. Військовим доводилося пересуватися під безперервним вогнем та шукати укриття в напівзруйнованих підвалах. Під час одного з таких виходів підрозділ потрапив під інтенсивний обстріл серед багнюки, зимового холоду й темряви. На тих позиціях Олександр зазнав декількох контузій. Загибель побратимів на початку бою стала найболючішою втратою; виживши, бійці під вогнем виносили тіла й збирали документи загиблих, щоб зберегти пам’ять про них. А п’ять діб у підвалі поблизу кладовища поруч із полеглими побратимами стали випробуванням на межі людських сил.

ШЛЯХ ВІДНОВЛЕННЯ ТА БЮРОКРАТИЧНІ ПЕРЕПОНИ

Після евакуації Олександр зіткнувся не лише з наслідками контузій і психологічним виснаженням, а й із бюрократичними труднощами. Йому довелося доводити факт своєї участі в бойових діях, адже документи про перебування на передовій тривалий час не підтверджували. Лише завдяки підтримці побратимів вдалося прояснити ситуацію.

У 2025 році захисник повернувся додому. Попереду на нього чекала тривала реабілітація: долання наслідків контузій, безсоння, тривожності й емоційних перепадів. Завдяки медичній допомозі та чуйному ставленню людей, які допомогли оформити документи й пройти лікування, Олександр поступово повертається до звичайного життя. Для воїна, який приходить з війни, однаково важливі як медична допомога, так і психологічний спокій, відчуття безпеки й можливість реалізувати себе.

НОВЕ ПОКЛИКАННЯ В ШКОЛІ

Шукаючи цивільну роботу, Олександр прагнув не залишатися наодинці з пережитим, а знайти справу, яка давала б наснагу і приносила користь. Так він став учителем фізичної культури в Коблівському ліцеї. Попри початкові сумніви, робота з молоддю швидко захопила колишнього військового. Олександр прагне бути для школярів не просто суворим викладачем, а наставником, якому можна довіряти. Він будує взаємини з учнями на засадах довіри та відповідальності, доручаючи їм важливі завдання на уроках і спортивних турнірах. Це дозволяє їм почуватися впевненішими в собі і привчає до самостійності. Найбільшою нагородою Олександр вважає щирі запитання дітей про те, чи навчатиме він їх і в наступних класах. Щоб розвиватися у професії, педагог планує здобути другу вищу освіту.

ЦІНУВАТИ КОЖНУ МИТЬ

Досвід війни навчив Олександра по-іншому сприймати повсякденність. Тепер він понад усе цінує прості речі: можливість бути поруч із родиною, спостерігати, як росте дитина, виходити на роботу чи керувати власною автівкою. Автомобіль для нього — це спосіб відчути свободу та перемкнути увагу від важких спогадів. Історія Олександра Фокіна свідчить: повернення до цивільного життя — це тривалий шлях відновлення, на якому важливо не замикатися в собі, знаходити підтримку й заново будувати власне майбутнє.

Авторка — Олена ГОРІНА.