Пам’ять, загорнута в житні снопи: лемківська одіссея Марії Дем’янчик

Є куточки на землі, звідки людина може поїхати назавжди, але які ніколи не залишать її серця. Вони виринають у снах, зігрівають у хвилини смутку й живуть у тихих розповідях про дитинство. Для жительки Василівки Марії Семенівни Дем’янчик таким наріжним каменем душі назавжди залишився рідний Ястрябик — мальовниче лемківське село, яке вона змушена була залишити зовсім маленькою. Її життєвий шлях — це дзеркало драматичного ХХ століття: крізь воєнне лихоліття, примусову депортацію, поневіряння та важку працю вона зуміла пронести найцінніше — пам’ять про рідну землю та тепло батьківського дому.

Дитинство зі смаком «щави» та присмаком війни

Марія Семенівна народилася 6 липня 1936 року в серці Лемківщини — селі Ястрябик Новосондецького повіту Краківського воєводства. Її батьки, Текля та Семен Слоти, виховували двох дітей — Марійку та її молодшого братика Михайлика. Сім’я мала міцне власне господарство й важко працювала на землі. Серед найяскравіших дитячих спогадів жінки — сім унікальних мінеральних джерел, що знаходились у селі. Кришталево чисту воду місцеві називали «щавою» і щодня набирали її для побутових потреб.

Проте мирне дитинство раптово обірвала Друга світова війна. Мала Марійка й досі пам’ятає день, коли на вулицю з гуркотом заїхали двоє німців на чорному мотоциклі. Не розуміючи чужої мови, дівчинка злякано спостерігала, як один із військових простягнув їй трилітрову банку, наказуючи принести мінеральної води. Коли ж дитина повернулася від джерела, солдати спочатку змусили її випити чашку «щави» — боялися отруєння. Тільки після цього вони забрали воду собі, принагідно забираючи з комор селян останні запаси масла, сметани та сиру.

Війна принесла в дім постійний страх і тривогу. Батька Семена на дев’ять довгих тижнів забрали копати окопи. Матері доводилося самій пасти корову, залишаючи Марійку доглядати за немовлям-братиком. А ночами, рятуючи врожай від диких свиней, жінка разом із сусідом виходила в поле — вони палили вогнища й щосили калатали старими металевими відрами, відганяючи непроханих «гостей».

Попри всі жахи, той час мав для дівчинки й світлі барви: ліси, щедрі на чорницю та малину, і безкраї грибні галявини. 

Хата, яку збудували… на півтора року

Селянська мрія про затишок втілилася в новій, щойно зведеній хаті. Батьки вклали в це будівництво всі сили й душу, сподіваючись, що тут ростимуть їхні діти й онуки. Проте пожити в новому домі їм судилося лише півтора року.

У серпні 1945-го, коли закінчилася війна, для родини почалося інше випробування — примусове виселення. Дев’ятирічна Марійка, яка була надзвичайно прив’язана до бабусі, відмовилася їхати. Вона втекла й сховалася у сіннику за важкими снопами жита, сподіваючись залишитися. Коли на подвір’я вже прибули підводи, мати в розпачі довго кликала доньку, плакала, аж поки знесилена дитина не вийшла зі своєї схованки.

Довелося залишити все: засіяні поля, картоплю, що саме цвіла, та затишний новий дім. Людей підводами доставили до Нового Сонча, а звідти в товарних вагонах відправили на Схід. Дорога була важкою та розтягнулася майже на місяць.

Донбас, який не став домом, і страшна дорога на Тернопільщину

Кінцевою зупинкою потяга стала тодішня Сталінська (нині Донецька) область. Сім’ю Слотів разом із чотирма іншими родинами розподілили в колгосп. Але Донеччина не прийняла переселенців: життя в чужому краї виявилося нестерпно важким, мама почала дуже хворіти, не підходив їй клімат тамтешній. До всього того, родину ще й обікрали. Тому батьки ухвалили рішення знову їхати — цього разу на Захід України.

Дорога у 1947 році була страшною. Їхали майже без речей, залишивши навіть документи й забравши лише подушку та перину. Вагони потягів були вщент забиті знедоленими людьми. Під час зупинки на станції П’ятихатки маленьку Марійку ледь не викрали. Чужий дядько схопив дівчинку в натовпі й намагався забрати з собою. На щастя, інший пасажир встиг вирвати дитину й буквально виштовхнув її через вікно вагона до матері, коли поїзд уже рушав. Цей невимовний переляк назавжди закарбувався в пам’яті жінки.

Замість шкільного портфеля — найми

У квітні 1947 року виснажена родина нарешті дісталася Тернопільщини й осіла в селі Доброводи. Одинадцятирічній Марійці довелося забути про школу — за плечима в неї залишилося лише чотири класи, хоча вона добре вчилася та мала дуже гарну пам’ять. Аби просто вижити й мати шматок хліба, дівчинка пішла «в службу» до господарів у сусіднє село. Вона пасла корову, доглядала теля і няньчила їхнє дворічне хлопченя. Замість ігор з однолітками — щоденна доросла відповідальність, а замість заробітку — лише миска гарячої їжі. Все літо працювала там.

Василівка: нове коріння та життя у праці

Через слабке здоров’я матері у 1953 році близькі знову знялися з місця й переїхали на південь України до нашої Василівки. Саме ця земля стала для родини справжньою новою батьківщиною. Батько трудився у колгоспі скотарем, мати займалася домашнім господарством, бо через стан здоров’я не працювала. Тут Марія зустріла свою долю — Михайла Дем’янчика, пара побралася й створила міцну сім’ю.

Жінка ніколи не цуралася важкої роботи: 13 років вона віддала місцевому пташнику, де вручну доглядала до 13 тисяч курчат і навіть ночувала взимку біля печей, аби вберегти птицю від холодів. Ще 13 років працювала кухаркою, готуючи обіди для трактористів у полі, п’ять років трудилася дояркою та ланковою.

Марія Семенівна та її чоловік виховали трьох чудових синів — Володимира, Валентина та Івана. Величезною опорою для неї стала власна мати Текля, яка допомагала з малими дітьми, поки донька з ранку до ночі працювала в колгоспі.

Дім, який завжди з тобою

Сьогодні Марія Семенівна Дем’янчик, яка влітку зустріла свій 90-річний ювілей, — багата на шістьох внуків та сімох правнуків (п’ятеро внуків і одна внучка та троє правнуків і четверо правнучок). Її батьки, чоловік, брат та син Володимир вже пішли у засвіти, але життя продовжується в наступних поколіннях їхньої родини.

Вона збудувала затишний дім на українській землі, проте її серце досі тримає зв’язок із лемківським Ястрябиком. Вже дорослою Марія один раз побувала у Польщі, але не застала живою любу бабусю. Та рідне село не відпускає й досі — воно приходить у сни засіяними житніми полями, шумом лісу та смаком холодної «щави».

Історія життя лемківської переселенки Марії — це не просто хроніка поневірянь. Це велична повість про незламність людського духу, про жінку, яка, втративши все, змогла подарувати щасливе майбутнє своїм дітям. Бо справжній дім — це не лише стіни. Це та частина душі, яку не здатна забрати жодна депортація.

Авторка — Алла ВЛАСЮК.