Пам’яті Ганни Романчик: 95 років мудрості, праці й незламності

Ця історія мала бути просто розповіддю про 95 років життя…

Готуючи матеріал про Ганну Кіндратівну Романчик, ми слухали її спогади про дитинство на Лемківщині, про роки війни, примусове переселення, непросту дорогу до нового дому, працю, родину та найдорожчих людей. Вона ділилася своїми спогадами, а ми намагалися зберегти їх на сторінках газети як частинку живої історії нашого краю.

Сьогодні, 7 серпня 2026 року, цей матеріал вийшов друком. А вчора Ганна Кіндратівна пішла у Засвіти…

Так сталося, що стаття, написана про її життя, стала водночас і світлою пам’яттю про неї. Ми не встигли порадувати її публікацією, але встигли зберегти її голос, її спогади та життєву історію для тих, хто читатиме ці рядки.

95 років її життя — це майже століття історії: Лемківщина, війна, вимушене переселення, важка праця, любов до родини. І попри всі випробування — проста людська доброта, яку вона вважала своїм головним життєвим правилом.

Нехай ця публікація буде не просто газетною статтею, а нашою даниною пам’яті Ганні Кіндратівні — жінці, яка пережила багато, але до останніх днів залишалася доброю, щирою та небайдужою до життя.

Світла пам’ять Ганні Кіндрітівні. Вічний спокій її добрій душі.

У 1944–1946 роках після зміни державних кордонів між Польщею та Радянським Союзом розпочалася масова депортація українців з їхніх етнічних земель — Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Підляшшя, Любачівщини та Західної Бойківщини. Формально переселення називали «евакуацією», однак насправді воно відбувалося під примусом. Людям давали кілька днів або навіть лічені години на збори, змушували залишати домівки, господарство, могили предків і вивозили до різних областей Української РСР, часто просто в товарних вагонах… Упродовж тих років із Закерзоння (публіцистична та історична назва українських етнічних земель) примусово виселили близько 482 тисячі українців. Для більшості з них це означало втрату малої батьківщини, звичного укладу життя та багатовікової культурної спадщини. Через ці драматичні події пройшла і Ганна Кіндратівна Романчик, яка у 14-річному віці разом із родиною була змушена назавжди покинути рідне лемківське село.

У кожному селі є люди, яких по праву називають живою історією. Вони пам’ятають те, про що молодші покоління дізнаються лише зі сторінок книжок. Вони пережили війну, вимушене переселення, голодні повоєнні роки, тяжку працю й великі людські втрати. Їхні спогади — це не просто розповіді про минуле, це безцінні свідчення епохи. Саме до таких людей належить жителька Василівки Ганна Кіндратівна Романчик, яка 23 червня цього року відзначила свій 95-й день народження. Її життєва дорога — це доля цілого покоління українців, яких війна позбавила рідної домівки, але не змогла зламати притаманних українцям віри в добро, любові до праці та відданості своїй родині. Ганна Кіндратівна народилася 23 червня 1931 року в мальовничому лемківському селі Висова Горлицького повіту Краківського воєводства, що нині знаходиться на території Польщі. Це гарне село, що славилося мінеральними водами, зараз називається Висова-Здруй. Завдяки мінеральним джерелам воно перетворилося на відомий бальнеологічний курорт.

Її батьками були Кіндрат Аксентійович та Катерина Петрівна Палиги. У великій селянській родині виховувалося семеро дітей. П’ятеро — Іван, Ганна, Степан, Михайло та Стефанія — народилися на рідній Лемківщині, а наймолодші Ярослав і Марія — вже після примусового переселення, на Тернопільщині.

Коли розпочалася Друга світова війна, Ганна була ще дитиною. Один із найяскравіших епізодів тих років вона пам’ятає й досі. Почувши гуркіт мотоциклів, дівчинка вибігла на вулицю подивитися, що сталося. Люди навколо лише кричали: «Куди біжиш? Додому! Ховайся!». Коли прибігла, вся родина вже сиділа у підвалі, перечікуючи небезпеку.За словами Ганни Кіндратівни, німецькі військові, які зайняли село, місцевих жителів не кривдили. Її дідусь був перукарем, і навіть німецькі солдати приходили до нього стригтися. Проте війна залишила інші, страшніші спогади. Одного дня з села безслідно зникли всі єврейські та ромські родини.

Безтурботність її юності, яка тільки почала розквітати, обірвалося у 1945-му. Чотирнадцятирічну Ганну разом із батьками і тисячами українських родин силоміць виселили з рідної землі. Люди поспіхом збирали найнеобхідніше, вантажили на підводи домашній скарб, худобу і вирушали до залізничних станцій. Попереду в них був довгий і виснажливий шлях у переповнених товарних вагонах.

Новою домівкою для родини стало село Нова Гута на Тернопільщині. Тут, далеко від рідних Карпат, вони прожили вісім років, заново облаштовуючи своє життя. Проте туга за малою батьківщиною залишилася назавжди.

До переселення Ганна встигла закінчити польську «восьмирічку». А вже на Тернопільщині лише рік відвідувала навчальний заклад в Монастириськах, після якого хотіла піти вивчитися на бухгалтера. Та продовжити освіту їй не судилося. Як найстарша донька, вона стала головною помічницею матері — доглядала молодших братів і сестер, допомагала по господарству, працювала нарівні з дорослими.

Свою мрію про навчання вона принесла в жертву родині. Завдяки її турботі молодші діти змогли здобути освіту, закінчити технікуми та інститути, знайти власний професійний шлях. Проте вона ніколи не шкодувала про свій вибір, адже найбільшою цінністю для неї завжди залишалася сім’я.

У 1953 році родина переїхала на південь України — на Березанщину. Але доля ще раз привела Ганну на Тернопільщину. Саме там вона зустріла своє кохання — Петра Романовича Романчика. У 1954 році пара побралася, а через два роки остаточно оселилася у Василівці.

Перший час жили в будинку місцевої сім’ї Іваниців. Згодом молоде подружжя неподалік звело власну оселю, куди перебралася родина. Саме тут почалося нове, мирне життя.

 Про покійного вже чоловіка пані Ганна говорила із особливою теплотою.

Подружжя прожило разом понад пів століття, виховало двох дітей — доньку Марію, яка народилася у 1957-му, та сина Віктора, який з’явився на світ через одинадцять років. Ганна Кіндратівна тішилася чотирма онуками та одним правнуком.

Працювати вона звикла змалку. Увесь вік чесно трудилася, не цураючись жодної роботи. Багато років була прибиральницею у Василівській восьмирічній школі. Щодня прокидалася о третій-четвертій годині ранку, щоб натопити грубки й зустріти дітей теплими класами. Згодом працювала у шкільній їдальні, а після відкриття нової школи в Красному ще деякий час трудилася й там. Навіть досягнувши пенсійного віку, ще два роки продовжувала працювати.

Останнім часом пані Ганна вже не могла самостійно пересуватися, а через глаукому майже повністю втратила зір. Тож донька Марія перебралася до батьківської оселі й 5 років допомагала неньці в усьому. Попри поважний вік, Ганна Кіндратівна до останніх днів зберегла ясний розум, дивовижну пам’ять і щиру цікавість до життя. Вона уважно слухала новини, орієнтувалася в подіях в Україні та світі, переживала за майбутнє держави.На запитання про секрет свого довголіття відповідала просто й без пафосу:

Найбільшим болем для неї була війна. Уже четвертий рік її онук захищає Україну на передовій. Щодня вона молилася за нього, за всіх українських воїнів і просила у Бога одного — миру для рідної землі.

Життя Ганни Кіндратівни Романчик — це приклад людської незламності, терпіння і мудрості. Вона пережила примусове виселення, втрату батьківщини, важкі повоєнні роки, десятиліття невтомної праці, але не втратила доброти й віри в людей. Саме на таких особистостях тримається пам’ять поколінь. Їхні долі — це не лише сімейні історії, а й справжня історія України, яку ми повинні берегти й передавати наступним поколінням.

Автор — Алла ВЛАСЮК.

Фото в матеріалі — редакційні, з особистого архіву Ганни Кіндратівни та ілюстративні.