російська агресія не лише забирає життя десятків тисяч українців, але й залишає глибокі рани на тілах і в душах тих, хто пройшов крізь пекло російського полону. Для українців це жахлива щоденна реальність – тортури та нелюдське поводження з нашими полоненими у московитських катівнях та невимовний психологічний біль родин, які чекають на звільнення своїх близьких. Тому просто космічною за своїми масштабами є радість рідних, коли приходить звістка, що син, чоловік, батько чи брат вижив та їде додому. Таку радість минулого року пережили сім’ї Романа Теглевця й Романа Крижановського з Анатолівки. А на додачу – їхні односельці, які вітали воїнів з квітами в руках та сльозами на очах.

Березень року нинішнього подарував їм ще один привід для радості та гордості за своїх мужчин у пікселі, адже кожному з них були вручені відзнаки Головнокомандувача Збройних Сил України Олександра Сирського “За незламність” від імені Українського Народу. За те, що вижили, вистояли й не зламались попри тортури й знущання, залишившись вірними присязі й своїй країні, зберігши і воїнську, й людську гідність.

Нагородження стало святом для села, зібравши до гурту не лише рідних воїнів, а й місцевий люд та керівництво громади. Почесну місію вручення відзнак виконали начальник відділення цивільно-військового співробітництва першого відділу Миколаївського ТЦК та СП, майор Віктор Захарчук й очільник Коблівської громади Володимир Панич. Виголошуючи вітальні слова, кожен бажав мужнім воїнам світлого й щасливого життя, міцного здоров’я, відновлення душевного спокою, підтримки рідних та мирного неба над головою у вільній державі. І кожен дякував за захист України, за героїзм і стійкість, які допомогли зупинити ворога й приборкати його ненаситний “апетит” від початку повномасштабного вторгнення.

Організатори дійства неабияк постаралися, аби сповна виказати свою повагу і вдячність мужнім воїнам-землякам. Вони подбали й про традиційні хліб-сіль для них, і про поетичні дарунки від Софійки Бондаренко й Аліни Теглевець, та музичний – від Віталіни Красноноженко. 

На жаль, війна триває й ми не бачимо ніяких передумов для її швидкого завершення. І тисячі українських воїнів і досі потерпають від рашистського свавілля в тюрмах. Та ми пам’ятаємо, ми молимось за повернення кожного – до рідних домівок і своїх родин, до мирного життя під мирним небом…