90 літ на землі — у праці, в турботі, в любові: ювілей Валентини Артеменко з Лиманів (фото)

З Валентиною Іванівною Артеменко з Лиманів я познайомилася у 2012-му. Приводом відвідати їхнє з Анатолієм Остаповичем обійстя стало вісімдесятиріччя господаря, яке мало до нього завітати 5 травня. Слухаючи розповідь про непросте трудове життя знаного в районі «морського вовка», чий тільки морський стаж налічував 42 роки, 39 з яких — в якості капітана, зокрема в рибоколгоспі імені лейтенанта Шмідта, мені якось мимоволі подумалось: а як же в цей час жилося його дружині? Адже вона не лише чекала чоловіка з дальніх походів у море, потерпаючи душею при кожному погіршенні погодних умов, а й виховувала трьох синів, вела домашнє господарство та працювала у колгоспі? І ось сьогодні, 29 січня, коли на порозі долі Валентини Іванівни заясніло мудре 90-річчя, я хочу трішки розповісти спільноті Березанщини про цю особливу жінку та її особливе життя.

Народилася Валентина у 1936-му в селі Козе, як його нині іменує всезнаюча Вікіпедія. Місцеві ж були людьми простими й казали теж просто — Коза. Вона була першою дитиною подружжя Івана Тихоновича та Анни Максимівни Громових. Після неї родина поповнилася ще двома доньками, а в 1941-му — довгоочікуваним синочком.

Той рік подарував Громовим не лише радість після народження ще однієї дитини. Почалася війна, яка принесла окупацію та страждання. Найбільшою бідою став розстріл батька, який на той час був головою сільської ради (разом з ним окупанти вбили й директора місцевої школи Г. Ю. Громового та керівника сільського споживчого товариства К.П. Мінькова). Тож Валентині, як старшій дитині в родині, довелося змалечку сповна впрягтися в непростий сільський побут, допомагаючи неньці господарювати й виживати в нелюдських умовах німецько-румунського панування та повоєнного голоду. Скрута навчила всього й швидко. У чотирнадцять вона вже працювала з мамою на фермі та мала власну групу корів, яких годувала, поїла, доїла. Беручку до праці дівчину, у якої все просто «горіло» в руках, керівництво не залишило поза увагою. З часом їй довірили керувати місцевою птахофермою. Результати роботи були настільки вагомими, що Валентинин портрет прикрасив районну Дошку Пошани, а сама вона була направлена на Виставку досягнень народного господарства до Москви. У подальшому кар’єрному зростанні працьовитої дівчини ніхто в Лиманах та Березанському районі й не сумнівався, ось тільки… Вона навідріз відмовилася вступати до компартії, що тоді було обов’язковою умовою для обіймання керівної посади. А ще — вийшла заміж за Анатолія Артеменка у 1957-му і вже наступного року подарувала йому первістка — сина Сергія. Згодом в родині народилося ще двоє діток — теж сини Вадим і Анатолій, а відтак — додалося й клопотів молодій дружині та мамі.

В народі кажуть — життя прожити, не поле перейти. Та поле перейти — теж треба вміти, особливо колгоспниці, бо робити це доводилося не просто так, а з сапою в руках. Валентина Іванівна тих колгоспних кілометрів «намотала» не десятки, сотні — й на овочах, й на буряках. В певний час і на ферму поверталася. І все це — на додачу до виконання обов’язків сільської господині, дружини та матері, поєднуючи турботу про чоловіка, дім, господарство, виховання дітей, що вимагало неабияких сил та вміння долати труднощі. Вона і була — вмілою, дбайливою та сильною духом. А свідченням тому, що й дуже працьовитою, — медаль «За трудову доблесть», якою її було відзначено за багаторічну й бездоганну працю. Сьогодні Валентина Іванівна Артеменко — тільки чудова матуся, бабуся й прабабуся. Вже — не дружина… Чоловік Анатолій Остапович рушив у Засвіти, тож не порадіє ювілею своєї вірної другої половинки, з якою пройшов по життю багато років. Зате з усією синівською теплотою й відданістю її привітають Сергій, Вадим і Анатолій та вже їхні нащадки, бажаючи своїй Берегині роду здорового довголіття під мирним небом. Редакція «Березані» також зичить Валентині Іванівні усіляких гараздів та щоденної підтримки, турботи й любові рідних людей! І нехай очі світяться тільки від радості!

Автор: Людмила ДЕХТЯРЕНКО.