Юрій Чернов — оптиміст із Донеччини, який попри все працює та надіється на краще

Народився Юрій Чернов в 1967 році в простій родині колгоспників у селі Багатир, що на Донеччині. Зростав, як і всі хлопчаки, — непосидючим та активним, навчався у місцевій школі. В належний час пройшов службу в армії, після повернення вступив до Слов’янського сільськогосподарського технікуму, здобув технічну освіту. Спершу два роки працював у місцевому колгоспі на комбайні, згодом вже бригадиром — у господарстві сусіднього села. Пізніше став приватним підприємцем, зайнявся транспортними перевезеннями та обробкою сільськогосподарських угідь.

На початку 2000-их, коли колгоспи почали розпадатися, Юрій спершу забрав і почав самостійно обробляти батьківські паї, згодом — сусідські. Так помаленьку назбиралося доволі немало землі, яку у 2006 році вже було оформлено у фермерське господарство під назвою «Чернов Ю.М.». Повний ентузіазму, великих планів та енергії, Юрій почав втілювати в життя свої амбітні мрії та сподівання. На місці, де вітер колихав бур’яни, за короткий проміжок часу було зведено тік, складські приміщення, ваговий комплекс, майстерні.

У 1993 році Юрій одружився з місцевою дівчиною Інною. Невдовзі у подружжя Чернових народилася донечка Аня, згодом — син Юрій. Життя текло своїм звичним руслом — родина господарювала, діти підростали, голова сім’ї втілював у реальність задумане. Поступово розвивав свій бізнес, вирощував сільськогосподарські культури, будував нове, оновлював старе, реконструював та підтримував у належному стані наявне. З часом завів власну ферму, де утримувались ВРХ (700 голів) та свині (200). У фермерському господарстві працювало до 100 найманих працівників.

Як відповідальний та свідомий громадянин, він завжди допомагав громаді та людям. Хто б не звертався — вислуховував та надавав допомогу, чи то на лікування, чи на придбання якогось майна. Допомагав школі й садочку, встановлював дитячі майданчики. Він та інші фермери стелили дороги в населеному пункті, приводили до ладу територію цвинтаря — чистили від сухостою та сміття й огороджували.

Часто на базі господарства Юрія Миколайовича проходили семінари, а сам він відвідував виставки, форуми, зустрічі та різні заходи аграрного напрямку як в Україні, так і за кордоном. Купував нову техніку, оновлював автопарк, тобто йшов у ногу з прогресом та останнім словом науки. Розвивався власний бізнес — розвивалося й село, були вкладення в його розвиток та інфраструктуру. Працював мініготель, продовольчі та господарчі магазини.

У 2021 році на трасі Запоріжжя-Донецьк було відкрито кафе, СТО й автозаправну станцію. Все, що будувалося, це все робилося власними силами. Працівники заливали бетон, клали цеглу, зводили стіни й покрівлі, штукатурили, шпаклювали, фарбували — все самі.

З 2014 року, після початку АТО, жити стало важче, але терпіти було можна. Господарство продовжувало працювати, у людей була робота та стабільний заробіток. Навіть з початком повномасштабного вторгнення керівник зі своїми підлеглими не здалися — орали, сіяли, збирали врожай. Прильоти звісно були, і не один, та знищені споруди відбудовували й залишалися на місці. До останнього не хотів покидати Юрій Миколайович свій дім і не вірив, що це таки доведеться зробити. Осінь 2024-го через часті ворожі обстріли просто не залишила вибору. Коли питання релокації постало надто гостро, фермер почав перевозити техніку, обладнання, все, що було придбано та накопичено за всі роки господарювання. В перших числах листопада він залишив свій край, своє господарство, свій дім та прийняв рішення переїхати на Південь, а саме — на Березанщину, в село Красне. Адже на той час пан Юрій вже придбав тут майновий комплекс колишнього Райагрохіму, підприємства, яке спеціалізувалося на добривах та агрохімікатах — доставляло їх, обробляло поля. Чому саме на Березанщину переїхав донецький фермер? А все дуже просто, — ще у 1983 році його сестра Валентина вийшла заміж за хлопця із Краснопілля й залишилася тут жити. Відтоді пан Юрій часто приїжджав до них у гості. Згодом возив сюди вугілля, роззнайомився з багатьма місцевими, дехто й до нього приїздив погостювати. Вони на власні очі бачили обсяги його сільськогосподарського комплексу. Перш ніж заселитися до нової «домівки», було виконано ремонтні роботи в адміністративній будівлі, житлових, службових та складських приміщення, гаражах і майстернях. На території господарства завжди метушаться — прибирають, будують, ремонтують, доводять до ладу та впорядковують територію. Наразі ще тривають роботи у житловому секторі, де житимуть холості працівники. Є й такі, хто приїхав сюди з родинами та винаймає житло в сусідніх селах, дехто вже й будинки придбав та потихеньку облаштовується в них. Зазвичай в господарстві справляються з роботою своїми силами. Втім з початком жнив найняли й місцевих. Створили чотири робочих місця для чоловіків. На полях сіють в основному рапс, пшеницю та горох. На запитання, чи відрізняється ґрунт, способи й засоби для обробки землі, Юрій Миколайович відповів лаконічно: «Ні, треба просто працювати, всюди треба працювати і все!». Фермерське господарство, як релокований бізнес, отримує допомогу від міжнародних партнерів. Бере участь у різних програмах і грантах — з написанням бізнес-планів та створенням проєктів. З останнього вдалого подання — грант від Mercy Corps, за який було придбано зерновий очисний комплекс — дуже потрібний для роботи.

Свою родину Юрій Миколайович ще у 2023-му перевіз під Київ. Дружина з невісткою проживають наразі там, але часто приїздять до Красного або Юрій Миколайович разом з сином їдуть до них. Вже в період війни в родині Чернових з’явилася перша внучечка — Марійка, донечка сина Юрія. Також нещодавно вийшла заміж донька Аня.

Юрій-молодший — надійний і незамінний помічник у Юрія-старшого. Він має агрономічну освіту, яку здобув у Харківському Національному аграрному університеті. Тому завжди порадить, підкаже та допоможе батькові в управлінні земельними справами. Разом з ним трудиться та сприяє розвитку сімейного бізнесу. Села Багатир, звідки родом Чернові, у якому проживали та працювали люди, на сьогодні просто немає. Нелюди-рашисти просто стерли його з лиця землі, як і більшість населених пунктів Донеччини. Даючи своє останнє інтерв’ю ще вдома 20 вересня 2024 року «Суспільному Донбас», аграрій розповідав про прильоти та збитки, які вже тоді не рахували, бо вони перевищували десятки мільйонів. Та все ж вони збирали врожай і планували посіви, жалкували про втрачене, але все одно надіялися на краще. Завдяки таким людям, як Юрій Миколайович і його команда, тримається тилова Україна. Цей оптимістичний чоловік не просто не опускає рук, він продовжує працювати на повну, не зважаючи на величезні втрати та збитки. Він далі будує, розбудовує, допомагає ближнім, війську та державі, вкладає кошти й інвестує в майбутнє нашої країни. Юрію Миколайовичу, нехай всі ваші добрі справи повернуться до Вас сторицею, а плідна праця буде гідно оцінена та винагороджена!

Автор: Алла ВЛАСЮК.