Сім’я, в якій завжди чекають: історія прийомної мами Тетяни Харченко з Новофедорівки (фото)
У великому будинку в селі Новофедорівка Коблівської громади майже ніколи не буває тихо. Тут лунає дитячий сміх, гримлять каструлі на кухні, хтось поспішає до школи, а хтось допомагає по господарству. Саме тут уже майже два десятиліття живе жінка, яка подарувала родину тим, хто її найбільше потребував.
Тетяна Харченко — мама не лише для своїх двох рідних доньок, а й для вісімнадцятьох дітей, позбавлених батьківського піклування, яких вона виростила й виховала за 18 років. Для когось із них вона стала першою людиною, яка навчила довіряти, для когось — символом домашнього тепла, а для когось — тією самою мамою, до якої хочеться повернутися навіть у дорослому віці.
Її історія — не про героїзм напоказ. Вона про щоденну працю, терпіння, безсонні ночі, дитячі сльози й безмежну любов, здатну загоювати навіть найглибші рани.
— Спочатку я навіть не думала, що колись стану прийомною мамою. Але це сталося 12 травня 2008 року. Усе почалося з бажання подарувати родину хоча б одній дитині, яка залишилася без батьківської турботи. Одного разу я прийшла в гості до подруги, яка вже виховувала прийомну дівчинку. Побачила, як дитина змінюється в атмосфері любові та домашнього тепла, й тоді вперше серйозно задумалася: якщо я маю можливість допомогти, то чому б не зробити цього? Тим більше, у нас був великий будинок, господарство, а головне — бажання й серце, відкрите для дітей.
Але життя вирішило по-своєму. Замість однієї дівчинки у мене з’явилося одразу четверо дітей із села Краснопілля — двоє дівчаток і двоє хлопчиків. Мені навіть радили одного хлопчика не брати, казали, що він має «важкий» характер. Але як можна розділити дітей? Я не змогла. Так у мене з’явилися Рома, якому було три роки, Віталік — дев’ять, Аліна — шість і маленька Христинка — чотири роки. Усі вони були позбавлені батьківського піклування. А вже на початку 2009 року наша родина поповнилася колишніми маленькими тронківцями — Тетяною, Сашком та Мариночкою, й ми стали першим на території Березанського району дитячим будинком сімейного типу.
— Так, дуже нелегко. Але з часом ми навчилися бути справжньою родиною. Я добре пам’ятаю перший день, коли привезла дітей додому. Хотілося їх порадувати, тому я накупила багато їжі та солодощів. А вони наїлися самими цукерками… Тоді я зрозуміла: дітей треба не лише любити, а й заново вчити простих речей — правильно харчуватися, довіряти, жити в сім’ї. Ми одразу завели свою традицію: обід і вечеря — тільки разом за одним столом. Це був наш сімейний час.
Найважче було повернути їм відчуття безпеки. Пам’ятаю випадок, коли моя старша донька хотіла відвезти мене до перукаря в місто. Діти тоді почали плакати й сильно злякалися. Вони подумали, що я поїхала й більше не повернуся. У них уже був такий болючий досвід із рідною мамою…
Тоді я зрозуміла, наскільки глибокими можуть бути дитячі страхи. Але з часом ми впоралися з цим: вони побачили, що я завжди поруч, і поступово почали довіряти.
— Звичайно. У нас у сім’ї всі працювали разом. Дівчата допомагали в будинку — готували, прибирали, а хлопці поралися по господарству, доглядали за тваринами. Я завжди хотіла навчити дітей бути самостійними. Бувало, до мене приїжджали 17-річні дівчата, які навіть картоплю не вміли почистити. А коли дитина виходить у доросле життя, вона має бути до нього готовою.
Сьогодні я з гордістю можу сказати: усі мої діти стали хорошими господарями й господинями. Одна з доньок живе тут, у Новофедорівці. Вона вже має власну родину, трьох дітей. І я щаслива бачити, яка вона турботлива мама. У неї вдома завжди затишно, чисто, пахне свіжою їжею — справжній сімейний дім.
Але найголовніше, що я хотіла дати кожній дитині, — це любов. Ту любов, яку можна отримати лише в родині. Щоб вони росли серед людей, спілкувалися з однолітками, навчалися, мріяли, будували своє майбутнє.
До слова, ми разом із доньками активно допомагаємо нашим військовим: плетемо маскувальні сітки, робимо окопні свічки, збираємо продукти. Серед моїх синів також є військовослужбовці.
— Поки не закінчать навчання у вищому або професійно-технічному закладі. А далі вже самі вирішують, як будувати своє життя.
Зараз зі мною живуть четверо доньок. Троє навчаються в одинадцятому класі, двоє з них планують вступати до навчальних закладів Миколаєва, одна — до Одеси.
Я завжди кажу їм: двері мого дому для вас відчинені. Хочете залишатися — я буду тільки щаслива. Захочете самостійного життя — підтримаю і в цьому.
— Так, обов’язково. У мене великий будинок, і я навіть не уявляю його порожнім. За ці роки я звикла, що тут постійно чути дитячий сміх, тупіт маленьких ніг, лунають сімейні розмови.
Щоранку, коли діти йдуть до школи, я вже сумую за ними. Стою на городі й виглядаю, коли вони повернуться додому. Тому, якщо матиму можливість ще комусь подарувати родину й підтримку, я зроблю це знову.
Історія Тетяни Харченко — це приклад великої материнської любові, яка не ділить дітей на рідних і чужих. У непростий для країни час вона продовжує створювати навколо себе маленький острівець тепла, турботи й спокою. Бо інколи для дитини найбільше диво — не дорогі подарунки чи гучні слова. Найбільше диво — коли тебе просто завжди чекають удома, щоб огорнути любов’ю та піклуванням.
Автор Олена Горіна.
Доповнення від редакції: наша «Березань» неодноразово писала про цю сім’ю: і коли у 2008 році утворилася прийомна родина, і коли у 2009-му вона розширилася до дитячого будинку сімейного типу. Ділимося фото того, з чого все починалося.
15 травня 2026, 14:40
День сім’ї, затьмарений трагедією: у Києві завершили пошукову операцію
15 травня 2026, 14:02
Україна — у фіналі «Євробачення-2026»: LELЕKA підкорила сцену у Відні
14 травня 2026, 19:00
У сфері підготовки водіїв знову зміни
14 травня 2026, 12:21
Патронат над дитиною: коли турбота може стати роботою
14 травня 2026, 10:42
Оновлено програму «Скринінг здоров’я 40+»
13 травня 2026, 17:24
Для «Бузького Гарду» створили сучасний аудіогід (фото)
13 травня 2026, 17:00
Не пропустіть Всеукраїнський фотоконкурс до 20-річчя Всесвітнього дня вишиванки
12 травня 2026, 12:00
Новий простір для дозвілля відкрила Березанська публічна бібліотека (фото)
12 травня 2026, 14:00
Лікар з Березанки, який почав життя спочатку: історія Артема Жушми
27 кві 2026, 11:27
Рибаківський ліцей Коблівської громади живе насиченим творчим життям (фото)
15 кві 2026, 15:30
Електронному рецепту — сім років: досвід Березанщини
04 кві 2026, 12:00
«Вулик» — осередок навчання та соціалізації в Березанському ліцеї (фото)
19 бер 2026, 20:17
Коблівському дитячому садочку «Сонечко» — 40 років!
06 лют 2026, 12:53
В його віршах — й мовчання променисте: творчий шлях поета Миколи Стахіва
31 гру 2025, 15:56
«Карітас Миколаїв» та Коблівська громада налагодили тісну співпрацю
“Здійснено за підтримки програми «Сильніші разом: Медіа та Демократія», що реалізується Всесвітньою асоціацією видавців новин (WAN-IFRA) у партнерстві з Асоціацією «Незалежні регіональні видавці України» (АНРВУ) та Норвезькою асоціацією медіабізнесу (MBL) за підтримки Норвегії. Погляди авторів не обов’язково відображають офіційну позицію партнерів програми.”
