«Мама Чолі» з Чорнобаївки тепер в Рибаківці: історія незламності волонтерки й активістки (фото)
Повномасштабна війна змусила мільйони українців залишити рідні домівки та починати життя спочатку. Серед них — Валентина Коваленко з Чорнобаївки, що на Херсонщині. Втрата чоловіка, окупація, небезпечна евакуація разом з онукою, життя за кордоном і повернення в Україну — усе це їй довелося пережити за останні кілька років. Та попри всі випробування пані Валентина не втратила головного — бажання допомагати людям. Сьогодні вона мешкає в Рибаківці Коблівської громади, займається волонтерством — підтримує переселенців, військових та місцевих жителів. Її історія — про силу духу, небайдужість і вміння знаходити надію навіть у найтемніші часи.
— Пані Валентино, розкажіть, будь ласка, як Ви наважились виїхати з Чорнобаївки? Адже, як я чула, Ви до останнього не хотіли залишати свій будинок.
— 2022 рік для мене розпочався з особистого болю — у березні помер чоловік, з яким ми прожили багато щасливих років. Коли почалися повномасштабні бойові дії, донька Альона благала мене виїжджати. Але я, як справжня патріотка своєї землі, не хотіла все залишати. Вірила, що це — ненадовго і скоро все закінчиться. У мене ж було своє господарство — домашні тварини, город. Уявіть: по вулицях за сто метрів від нас їздять танки, а ми з онукою Маргошкою саджаємо картоплю.
Я навіть трохи «партизанила» — передавала своєму зятю, який служив у ЗСУ, інформацію про розташування та кількість ворожої техніки. Але згодом сусіди попередили, що я є у певних списках й окупанти можуть прийти будь-якої миті. Тоді я зрозуміла: треба рятувати себе й онуку.
— 2022 рік для мене розпочався з особистого болю — у березні помер чоловік, з яким ми прожили багато щасливих років. Коли почалися повномасштабні бойові дії, донька Альона благала мене виїжджати. Але я, як справжня патріотка своєї землі, не хотіла все залишати. Вірила, що це — ненадовго і скоро все закінчиться. У мене ж було своє господарство — домашні тварини, город. Уявіть: по вулицях за сто метрів від нас їздять танки, а ми з онукою Маргошкою саджаємо картоплю.
Я навіть трохи «партизанила» — передавала своєму зятю, який служив у ЗСУ, інформацію про розташування та кількість ворожої техніки. Але згодом сусіди попередили, що я є у певних списках й окупанти можуть прийти будь-якої миті. Тоді я зрозуміла: треба рятувати себе й онуку.
— Як проходила евакуація?
— У мене була готова «тривожна валіза», необхідні документи та рюкзак із продуктами. Ми виїжджали поспіхом о третій ночі, і в тій метушні я забула вдома найважливіше — свої документи. На щастя, в інших паперах були ксерокопії паспорта, а документи онуки я взяла.
До Одеси ми добиралися через Кривий Ріг і Миколаїв. Виїхати допомогли волонтери. Автобус дорогою підбирав людей, тому замість восьми пасажирів у ньому їхало п’ятнадцять. Коли ми побачили наших військових, то обіймали й цілували їх. Усе, що мали з продуктів, віддали хлопцям.
В Одесі нас поселили у тимчасовому житлі та допомогли відновити документи. Поки чекала на нові, без діла не сиділа — створила сторінку в соцмережі та почала займатися волонтерством. Розповідала односельцям як мені вдалося виїхати, давала контакти водіїв, які допомагали евакуювати людей. Згодом почала шукати волонтерські групи, що займалися пошуком житла для переселенців.
— У мене була готова «тривожна валіза», необхідні документи та рюкзак із продуктами. Ми виїжджали поспіхом о третій ночі, і в тій метушні я забула вдома найважливіше — свої документи. На щастя, в інших паперах були ксерокопії паспорта, а документи онуки я взяла.
До Одеси ми добиралися через Кривий Ріг і Миколаїв. Виїхати допомогли волонтери. Автобус дорогою підбирав людей, тому замість восьми пасажирів у ньому їхало п’ятнадцять. Коли ми побачили наших військових, то обіймали й цілували їх. Усе, що мали з продуктів, віддали хлопцям.
В Одесі нас поселили у тимчасовому житлі та допомогли відновити документи. Поки чекала на нові, без діла не сиділа — створила сторінку в соцмережі та почала займатися волонтерством. Розповідала односельцям як мені вдалося виїхати, давала контакти водіїв, які допомагали евакуювати людей. Згодом почала шукати волонтерські групи, що займалися пошуком житла для переселенців.
— Після відновлення документів Ви залишилися в Україні?
— Ні. Коли мені зробили закордонний паспорт, я поїхала до Польщі, де жила моя донька. Там я прожила десять місяців, але більше не змогла — дуже хотіла додому.
У Польщі я також продовжувала волонтерити. Жила в пансіонаті, й одного дня в їдальні запропонувала всім охочим виготовляти окопні свічки для наших військових. Люди підтримали мене, й ми разом почали працювати. Згодом наша діяльність розширилася — ми навіть закуповували генератори. Допомагали одній з бригад, де мені дали позивний «Мама Чолі».
До нашої волонтерської групи долучилися місцеві жителі. А згодом через соціальні мережі я познайомилася з людьми з Туреччини, Німеччини, Швеції, які також почали донатити на потреби українських військових. Нам вдалося створити згуртовану команду допомоги. Але щодня я сумувала за Україною, тому вирішила повернутися сюди.
— Ні. Коли мені зробили закордонний паспорт, я поїхала до Польщі, де жила моя донька. Там я прожила десять місяців, але більше не змогла — дуже хотіла додому.
У Польщі я також продовжувала волонтерити. Жила в пансіонаті, й одного дня в їдальні запропонувала всім охочим виготовляти окопні свічки для наших військових. Люди підтримали мене, й ми разом почали працювати. Згодом наша діяльність розширилася — ми навіть закуповували генератори. Допомагали одній з бригад, де мені дали позивний «Мама Чолі».
До нашої волонтерської групи долучилися місцеві жителі. А згодом через соціальні мережі я познайомилася з людьми з Туреччини, Німеччини, Швеції, які також почали донатити на потреби українських військових. Нам вдалося створити згуртовану команду допомоги. Але щодня я сумувала за Україною, тому вирішила повернутися сюди.
— Чи вдалося Вам повернутися до рідного села?
— На жаль, до Чорнобаївки мене не пустили, тому я поїхала до Миколаєва. Там у мого зятя була квартира, де ми з онукою й оселилися. Саме тоді розпочався новий етап мого життя.
Я люблю знімати відео для TikTok, й один чоловік, якого звуть Олександр, почав активно коментувати мої ролики. Згодом ми почали листуватися, потім — спілкуватися телефоном і по відеозв’язку. Я познайомила його зі своєю онукою. Через деякий час він запросив нас у гості до села Рибаківка.
Однією з головних причин, чому я погодилася приїхати, була місцева школа, адже онука мала йти до першого класу, а школа у Рибаківці працювала очно. Нам дуже сподобалося це село. Після повернення до Миколаєва ми продовжили спілкування, а згодом Олександр приїхав і запропонував переїхати до нього назавжди. Так ми й живемо разом донині.
— На жаль, до Чорнобаївки мене не пустили, тому я поїхала до Миколаєва. Там у мого зятя була квартира, де ми з онукою й оселилися. Саме тоді розпочався новий етап мого життя.
Я люблю знімати відео для TikTok, й один чоловік, якого звуть Олександр, почав активно коментувати мої ролики. Згодом ми почали листуватися, потім — спілкуватися телефоном і по відеозв’язку. Я познайомила його зі своєю онукою. Через деякий час він запросив нас у гості до села Рибаківка.
Однією з головних причин, чому я погодилася приїхати, була місцева школа, адже онука мала йти до першого класу, а школа у Рибаківці працювала очно. Нам дуже сподобалося це село. Після повернення до Миколаєва ми продовжили спілкування, а згодом Олександр приїхав і запропонував переїхати до нього назавжди. Так ми й живемо разом донині.
— Ви, як я бачу, дуже активна людина. Чи продовжили займатися волонтерством у Рибаківці?
— Звісно. Я не з тих людей, які можуть сидіти без діла. Після переїзду до Коблівської громади я познайомилася зі старостою Рибаківки, працівниками сільської ради та місцевими активістками. Паралельно оформлювала документи ВПО.
Згодом зрозуміла: не варто лише чекати гуманітарної допомоги — треба самим організовуватися й допомагати іншим. Я звернулася до керівниці місцевої громадської організації Ольги Лаптєвої з проханням допомогти сформувати ініціативну групу. Спочатку я створила у соцмережах групу «ВПОшкі» та почала додавати туди знайомих. Згодом організувала першу зустріч у себе вдома. Людей прийшло небагато, зате на другу зустріч, де ми вже роздавали гуманітарну допомогу, охочих зібралося значно більше.
Сьогодні наша ініціативна група має назву «Ми маємо надію, маємо крила». У мене є троє помічниць — Людмила Зелена, Іванна Гурська й Людмила Тукалова, які підтримують мене в усьому, за що я їм дуже вдячна.
— Звісно. Я не з тих людей, які можуть сидіти без діла. Після переїзду до Коблівської громади я познайомилася зі старостою Рибаківки, працівниками сільської ради та місцевими активістками. Паралельно оформлювала документи ВПО.
Згодом зрозуміла: не варто лише чекати гуманітарної допомоги — треба самим організовуватися й допомагати іншим. Я звернулася до керівниці місцевої громадської організації Ольги Лаптєвої з проханням допомогти сформувати ініціативну групу. Спочатку я створила у соцмережах групу «ВПОшкі» та почала додавати туди знайомих. Згодом організувала першу зустріч у себе вдома. Людей прийшло небагато, зате на другу зустріч, де ми вже роздавали гуманітарну допомогу, охочих зібралося значно більше.
Сьогодні наша ініціативна група має назву «Ми маємо надію, маємо крила». У мене є троє помічниць — Людмила Зелена, Іванна Гурська й Людмила Тукалова, які підтримують мене в усьому, за що я їм дуже вдячна.
— Кому насамперед допомагаєте і з ким співпрацюєте?
— Окрім ініціативної групи, я ще очолюю об’єднання ВПО Рибаківки та Лугового. У Луговому до нього входять 36 людей, у Рибаківці — 58. Нам вдалося налагодити співпрацю з благодійним фондом «Спадщина», який надавав соціальний хліб, одяг, взуття та продуктові набори. Також взаємодіємо з громадською організацією «ВПО Україна».
Через соціальні мережі я дізналася й про міжнародний норвезький фонд NRC. Спочатку там були готові надати лише психологічну допомогу, але згодом запропонували співпрацю. Зараз очікуємо від них засоби гігієни.
— Окрім ініціативної групи, я ще очолюю об’єднання ВПО Рибаківки та Лугового. У Луговому до нього входять 36 людей, у Рибаківці — 58. Нам вдалося налагодити співпрацю з благодійним фондом «Спадщина», який надавав соціальний хліб, одяг, взуття та продуктові набори. Також взаємодіємо з громадською організацією «ВПО Україна».
Через соціальні мережі я дізналася й про міжнародний норвезький фонд NRC. Спочатку там були готові надати лише психологічну допомогу, але згодом запропонували співпрацю. Зараз очікуємо від них засоби гігієни.
— Чи продовжуєте допомагати військовим?
— Так, постійно. Я відкриваю збори у соцмережах на потреби військових. Наприклад, у травні плануємо закуповувати продукти тривалого зберігання для наших захисників на Херсонському напрямку. Також організовувала збір коштів на біноклі.
До речі, мій знайомий зі Швеції, з яким я познайомилася в Польщі, побачив, що я продовжую допомагати військовим, і власним коштом придбав прилад нічного бачення для наших захисників.
— Так, постійно. Я відкриваю збори у соцмережах на потреби військових. Наприклад, у травні плануємо закуповувати продукти тривалого зберігання для наших захисників на Херсонському напрямку. Також організовувала збір коштів на біноклі.
До речі, мій знайомий зі Швеції, з яким я познайомилася в Польщі, побачив, що я продовжую допомагати військовим, і власним коштом придбав прилад нічного бачення для наших захисників.
— Чи допомагаєте Ви місцевим пенсіонерам?
— Так. У двох магазинах Рибаківки я встановила «Кошики добра» для збору коштів на підтримку пенсіонерів із маленькими пенсіями. Раз на тиждень ми разом із працівницею Центру надання соціальних послуг забираємо гроші та передаємо їх нашим підопічним.
— Так. У двох магазинах Рибаківки я встановила «Кошики добра» для збору коштів на підтримку пенсіонерів із маленькими пенсіями. Раз на тиждень ми разом із працівницею Центру надання соціальних послуг забираємо гроші та передаємо їх нашим підопічним.
Сьогодні Валентина Коваленко продовжує активно займатися громадською діяльністю, підтримувати переселенців, військових і людей похилого віку. Її життєва історія — це приклад того, як навіть після втрати дому та важких випробувань можна не зламатися, а навпаки — стати опорою для інших. Завдяки таким людям тримається не лише волонтерський фронт, а й віра у людяність, взаємодопомогу та світле майбутнє України.
Автор — Олена ГОРІНА.
Публікації / Інтерв’ю
Публікації / Хобі / Культура
Коментарі до новини
Додати коментар
Новини
Публікації
12 травня 2026, 12:00
Новий простір для дозвілля відкрила Березанська публічна бібліотека (фото)
12 травня 2026, 10:00
Мобільні медичні команди продовжують роботу в Коблівській громаді (фото)
11 травня 2026, 09:59
У Красному згоріла автівка (фото)
08 травня 2026, 19:18
Пам’ятаємо заради миру: захід до Дня пам’яті та перемоги над нацизмом у Березанці (фото)
07 травня 2026, 16:45
Долучіться до «Ігор Ветеранів–2026»
07 травня 2026, 16:26
Юні футболістки Березанської громади — серед кращих в області!
07 травня 2026, 14:14
Краснопільці — з новим волейбольним майданчиком
01 травня 2026, 15:58
Гроші — будуть. А чи буде скринінг 40+ у Березанці?
12 травня 2026, 14:00
Лікар з Березанки, який почав життя спочатку: історія Артема Жушми
27 кві 2026, 11:27
Рибаківський ліцей Коблівської громади живе насиченим творчим життям (фото)
15 кві 2026, 15:30
Електронному рецепту — сім років: досвід Березанщини
04 кві 2026, 12:00
«Вулик» — осередок навчання та соціалізації в Березанському ліцеї (фото)
19 бер 2026, 20:17
Коблівському дитячому садочку «Сонечко» — 40 років!
06 лют 2026, 12:53
В його віршах — й мовчання променисте: творчий шлях поета Миколи Стахіва
31 гру 2025, 15:56
«Карітас Миколаїв» та Коблівська громада налагодили тісну співпрацю
“Здійснено за підтримки програми «Сильніші разом: Медіа та Демократія», що реалізується Всесвітньою асоціацією видавців новин (WAN-IFRA) у партнерстві з Асоціацією «Незалежні регіональні видавці України» (АНРВУ) та Норвезькою асоціацією медіабізнесу (MBL) за підтримки Норвегії. Погляди авторів не обов’язково відображають офіційну позицію партнерів програми.”
Архів
Календар
Список
